Поїздка до Житомира. 

Їхали  ми до Житомира швидким потягом, я і моя онука Людмила: їдемо значить, вона собі журнала читає, яскравого такого, блискучого, а я плету на продаж личака; то була незакінчена робота, вчора не встигла доплести, бо приходив Василь ввечері, дуже п’яний і бородатий, просив забороненого, от я і дала, прости Господи, а коли він пішов, то вже напевне мені було не до личаків. А тут ще й сусідка прибігла, Настюша, ходімо каже, до лісу траву жувати, у неї як осінь або весна, так ото серед ночі до лісу, а я думаю, а чому б і ні, та ще й Василь мене помолодив, кров гарячу розігнав; отож, пішли ми до лісу, а темно ж, і Настюша якась стала-то вона, то не вона; ось дивлюся-Настюша, а через мить уже щось таке поруч чимчикує, що боронь Боже: я й обзиваюся: Настюшо ,ти, питаю, а вона: Я-А ,Я-А, і ото коли Я, то вона, Настюша, а коли А, то що завгодно, тільки не вона. Ну, думаю, це або щось із нею, або зі мною, а вона знову: Я-А, Я-А, і змінюється, змінюється, то в неї очі і ніс, а то дзьоб і дві монетки срібні. То вона Настюша, а то торт «Київський», я і лякатися почала потроху, знову кличу її: Настюшо, голубко, а вона мені: я, бля, заплатив, шо за сервіс, глядь, тут нахуй пєни пол-бокала; і тут я зрозуміла: це Василь своєю цюцюркою щось мені причинив, бо як лягав на мене, все нашіптував: як сказав, так і буде, я брігадір, а потім дістав щось таке, що явно жило самостійним життям- воно й звивалося, й пищало, й щипало, таке вже вередливе було, а Василь йому так суворо: лізь, сказав, лізь, а воно спочатку викаблучувалося, наче дівка, тоді- шурсь до мене, я аж засіпалася; лежи, каже Василь, лежи смирнесенько, я брігадір… То воно мені щось і спричинило, бо я сама наче cказилася і зачала стрибати на Василеві, той аж злякався і посинів, хотів було вже тікати, та я його як згребла, та як придавила, він вже і просився, пусти каже, бо вкакаюсь, а я - давай, кажу, какай, ти ж брігадір, та врешті змилостивилась і відпустила, він так і пошкандибав, похитуючись, без штанів, а та його штука, наче «йо-йо», то витягувалася до підлоги, то стрімко зринала догори, до самих яєдл; ото Василь пішов, а я перепочила трохи, і чую: щось не так, аж поки Настюша прийшла.

     -Агов, Настюшо, кличу, а вона: а тому лі я дала, і таким голосом страшним, низьким та грудним, наче тріо Шевчука, Висоцького і Лєтова, що в мене по стегнах потекло; Господи, кажу, якщо ти є, а вона тим-таки тріо: та є, є, о- є- є! Я давай бігти, а куди не знаю, дивлюся очима, а ми вже в лісі і темно так, Настюша як заверещить: чекай, Діано, ти куди? Та що з тобою? а я біжу, біжу, а тоді як бахнуся лобом об дерево, присіла навпочіпки і все навколо ясно бачить стала – дерева, галявинку, квіти зі стуленими пелюстками – голівками і Настюшу, що схилилася біля мене і щось губами ворушить; чого тобі – кричу щосили, - чого ти хочеш?, а вона мене гладить по голові і якісь пігулки на долоні простягає, тут я вже й почула, наче здалеку, спочатку телефонний зумер, а потім наростаюче ревище власного голосу « побожися, що ти не Лєтов!», а Настюша так: їж, Діано, їж, це допоможе , я схопила пігулки, п’ять чи шість, і ковтнула, не розжовуючи, потім підвелася трохи, Настюша підставила плече, і ми пішли назад додому; ідемо, а я думаю: завтра до Житомира, а шоста пара личаків недов’язана; приходимо на хутір – Діана до себе, я до себе, попрощалися сердечно, по –  сусідськи, Діана мені побажала вдалого виторгу в Житомирі, та й розійшлися на тому.

       Вдома Люда не спить, вареники ліпить, дарма, що четверта ранку уже, каже, ну як, бабусю, погуляли?, та добре, кажу погуляли, веселенько погуляли так, а ти все в хаті сидиш, нікуди тебе не виженеш, ти хоч би як ми з Василем їблися, в сіни вийшла від сорому й гріха, а то сидиш і в кулак пирскаєш, а вже ж не маленька, третій десяток розміняла; Людка очима туди – сюди, каже а з чим вареники робити, бабусю, нема ж нічого такого, ні творогу, ні м’яса, ні ягід яких, з чим їх оце серед ночі варити, ну то хуй з ними, каже Люда і викидає готове тісто в помийницю; краще, каже, «олів’є» зроблю, і вже нарізає кубиками варену ковбасу, дістає баночку зеленого горошку, ставить варитися яйця, а я все сиджу і посміхаюся, любо мені на все те дивитися, ех, думаю, якби не мої вісімдесят сім, і я б оце не сиділа, готовила б що – не будь, чи супчику наварила б якогось там, чи котлеток накрутила на м’ясорубці, а то сиджу стара – немічна, дивлюся, як онука трудиться, а онука вже все зсипає в велику тарілку і збирається змішувати; гей, кажу, Людочко, а майонезу ж у нас немає, який же

« олів’є » без майонезу, ну й хуй з ним, каже Люда і висипає все в помийницю, давай, бабусю, вже в дорогу збиратися, бо до потягу трохи більше години залишилося; отож, ми зібрали в одну валізу личаки, в іншу таке – сяке добро, я дві сукні запасні поклала, думаю, базар у Житомирі довго, годин до трьох, буду перевдягатися, щоб в одному й тому ж не сидіти на людях, а Людочка, як завжди, напхала в свій рюкзак трусиків, панчіх, електропраску, бритву з акумулятором, набір олов’яних солдатиків, три солоні огірки, замотані у целофан, обценьки, напилок, поплавок від карбюратора і ще багато дечого, мовляв, в дорозі все знадобиться; отже, сіли ми до вагона і їдемо швидким потягом, і моя онука Людмила; Люда журнала читає, яскравого такого, блискучого, а я плету на продаж личака. То була незакінчена робота, вчора не встигла доплести, бо приходив Василь, загадковий такий, урочистий, агов, гукає, жіноцтво! а що я вам оце приніс! Нізащо не вгадаєте, і роздягається собі, плаща шкіряного скидає, зтрушує невидимі крихти з напрасованого костюма, ставить біля столу якийсь пакет, Люда зашарілася, розпушує пальцями волосся, підсмикує труси, одягнені поверх теплих облягаючих штанів – чепуриться, одним словом, а Василь, розповсюджуючи запах дорогого одеколону, підморгує нам обом: ну, дорогенькі, дивіться, і дістає з пакету якусь чорну коробочку і ставить на стіл, ми з Людочкою зачаровано дивимося – що то воно таке: чорне з червоною стрілочкою і з блискучою паличкою; Василь взявся за ту паличку, потягнув, і о диво! , вона витягнулася і стала втричі довшою. – Га ! - каже Василь, бачите що маємо! А ми з Людою вдаємо, що знаємо, що то воно таке у нього, так – киваємо головами, добре, що ти нам це приніс, давно вже у нас цього не було, от спасибі, Васю, а сама ж думаю, от ми дурепи, що ж воно ото за коробочка, а Василь теж киває нам головою, посміхається, мабуть думає, хуй ви таке де бачили; Люда першою отямилася, каже от ми шелегеди, у нас гість, а ми його не частуємо, бере борошно і починає замішувати тісто, а я соваюся на стільці, наче на їжака сіла, спасибі тобі кажу, Васю  ще раз за цей приємний сюрприз, а Вася все киває головою і посміхається; тут хтось у двері гупає, я швиденько в коридор – а це Настюша, сусідка моя, йди кажу додому, Настюшо, не час зараз, я личаки плету, а вона: та що таке, Діано? а я та нічого, вона: то я зайду, а я: та йди додому, і сміємося обидві, а тоді раптом перестали сміятися, і Настюша: а я до вас в гості. А я: та в тебе своя хата є, та як штовхну її, вона аж ноги задрала, а я двері раз – і на гачок; повертаюся, а там Люда вже яйця поставила варитися і ковбасу варену кубиками нарізає, а Василь посміхається і киває, підморгуючи, на чорну коробочку, а потім так: ой, я ж забув, і лізе до пакета, дістає у целофановому кульочку творог і пакетик майонезу «торчин», ось, каже, думав може вам знадобиться; та навіщо, кажу, ви тратилися, це все ж – таки гроші, а Василь – та що там, дрібниці, а у вас, каже, де розетка, радіоприймача ввімкнути; ага, думаю, радіомонтач, ось що воно; а там, кажу, за диваном, Василь взяв вилку і в розетку – раз!, а потім назад, потім ще раз! – і знову назад, хороша, каже, у вас розетка, і знову: туди – сюди, туди – сюди, і посміхається так собі; зрештою. Залишив вилку в розетці і натиснув на радіомонтажі якусь кнопочку, а воно як забалакає! Я аж присіла, і по стегнах моїх потекло, а Люда розкрила рота і майонез їй на груди крап – крап, і стікає за пазуху; Василь облизався і щось там покрутив, і заграла музика, така гарна, що в мене в очах все попливло, і мені здалося, що я в раю, і янголи сидять на хмаринках з гуслями і співають, так мені любо і гарно, і Василь – не Василь, а довершений красень на баскім коні зі списом в руках, а Людочка – не Людочка, а принцеса в діадемі і з перлами на грудях, а янголи співають неземними голосами «мужика хотіла, вот і залєтєла, аж раптом знову в двері як загупають, я здригнулася і отямилась, до дверей, відчиняю, а там Настюша, сусідка моя, слухай, каже, Діано, а можна я до тебе?, а я їй: а чого тобі?, а вона: та в мене приставка МР – 4 не читає, тільки DVD, а я взяла у Вєрки кіно прикольне, можна у тебе подивитися?, та добре, кажу, проходь, тільки я зайнята, треба дещо доробити, завтра до Житомира їду; отож, Настюша увійшла, кинула Василеві через плече «прівєт, Вася» і пішла до Людиної кімнати, Людо, кричить, увімкни мені комп’ютер, а то я ще щось не те натисну, Люда пішла вмикати, а Василь так хутенько хаміль – хаміль, свого радіомонтача до пакету, плащ під руку і так: до побачення, каже, всього доброго, та йди вже – сміюся, - йди вже собі; Василь пішов, ми з Людою повечеряли варениками та «олів’є», та й давай на ранок валізи збирати, зібрали необхідне і до Настюші, що там за фільм? – питаємо, та хуйня, каже, якась, Джекі Чан, блядь, я думала, що еротика, от Вєрка сука; забрала Настюша диск і пішла собі, а ми й спати полягали, а вранці – валізи в руки і бігом на платформу, сіли в швидкий потяг до Житомира і їдемо, значить, Люда собі журнала читає, яскравого такого, блискучого, а я плету на продаж личака; то була незакінчена робота, вчора не встигла доплести, бо приходив Василь ввечері, сумний такий, аж сльози на очах, сів на лавці, очі додолу і аж здригається; що трапилось, Васю, запитую, а він тільки трясеться, бо їсти хоче, а в хаті крім майонезу і творогу – шаром покоти; то що трапилось, Васю, та, каже Вася, витираючись носовичком, все в мене з рук валиться, нічого не виходить, за що не візьмусь, знову річний баланс не сходиться, десь шістнадцять копійок поділося, а тут і Настюша, сусідка моя, заходить, та прямо з порогу як заридає, та як заллється плачем, ми до неї утрьох: а що, Настюшо, трапилося?, а вона: а – а – а –а, нема чого мені на світі жити, тарілочку розбила, а –а –а, і рве на собі волосся, і ми вже вчотирьох плачемо, а тоді Василь так: і – го – го!, і давай по хаті гопки – гопки, а ми так рачки – рачки, і – йох, і – йох!, а Людочка заливається сміхом, а Васенька витьохкує соловейком, а я й собі підгавкую; так ото й танцюємо ми, кружляємо, і аж до світанку; а коли вже розвиднялося, нашвидкуруч зібрали ми з Людою валізи, та й на платформу до потяга, а потяг запізнюється, і пусто на платформі, тільки сивенький дідусь сидить собі на лавочці і палить самокрутку; я до нього: а скоро, дідусю, потяг, а він: а яке вам, бабусю, діло; а я їду, кажу; всі ми їдемо, каже дідусь; а куди?, запитує Люда; а нікуди, каже дідусь, а тоді встає та як пукне!, ой – ой – ой!, кричу я, ой – ой – ой!, а дідусь так хитро: а що? а що?, а ми: та нічого, нічого, тут дідусь сідає, а Люда як пукне!, ой – ой – ой!, кричу я, ой – ой – ой!, кричить дідусь, Господи милосердний!, і обоє на мене так дивляться – дивляться, наче чекають чогось, а я: дідусеньку, а скоро потяг?, який потяг?, питає і Людочці підморгує, а Людочка мені, а я дідусеві; так ото стояли й перемигувалися, аж поки потяг не під’їхав; сіли ми в купе і їдемо ото, їдемо, так нам любо, а ми все їдемо і їдемо, де вже той Житомир, а ми все їдемо та й їдемо, їдемо і їдемо…